Заповіт

твір, що єднає теперішнє,

минуле

і майбутнє

запов

символ стійкості і віри

одорож крізь час

Concentrated ethnic artisan at sharpening machine

... Листопад 1845року видався мокрим, вітряним, холодним.

Тарасові ця погода дошкуляла більше, ніж іншим. Він працював тоді в Археографічній комісії й мусив увесь час роз'їжджати по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі.

Уранці поет виїхав із села В'юнище в Андруші. У дорозі промок до нитки. Увесь день його морозило, а надвечір повернувся у В'юнище зовсім хворий. Довелося злягти в чужій хаті серед чужих людей.

Про хворобу дізнався щирий приятель Шевченка, переяславський лікар Андрій Осипович Козачковський.

Він негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В'юнища до себе в Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів. У той час мало хто видужував від цієї хвороби. Це знав і лікар, і поет. Після 20 грудня хворому погіршало, становище його було майже безнадійним.

Заклик до боротьби за волю, свободу та національну ідею, що проголошується у "Заповіті", має універсальне значення.

Він знаходять відгук у серцях людей з різних країн світу, які борються за своє краще майбутнє. Це робить "Заповіт" твором, який виходить за межі української історії та культури.

Краєвид села В'юнище. 60-ті рр. ХХ ст.

"У В'юнищі"

Малюнок Тараса Шевченка. 1845

Тарас Григорович лежав у чистій, теплій, затишній кімнаті, печально дивився на стелю й думав про свою останню годину, про долю України, про майбутнє рідного народу.

В уяві виринав Дніпро, лани широкополі і села, що нагадували поетові писанку. Було боляче, що лишилися невиспіваними його думи, що гарячу, чисту, нерозтрачену любов до рідного народу доведеться забирати із собою в домовину.

Так не хотілося умирати, бо ж тільки почав по-справжньому жити. Але до всього треба бути готовому.

Акація, посаджена

А. Козачковським і

Тарасом Шевченком

У будинку

А. О. Козачковського

відкрито музей «Заповіту»

У ніч з 24 на 25 грудня 1845 року Тарас Шевченко нелюдськими зусиллями, перемагаючи хворобу, якось підвівся і ослаблими руками запалив свічку. Йому було тоді лише 31 рік. Тоді він взяв папір, перо і з під нього з’явились перші слова:

Як умру,

то поховайте мене...